Усиновлення

Міжнародне усиновлення.

Руйнування хибних стереотипів.

Міжнародне усиновлення в Україні є досить дискусійною темою, яка має як багато прихильників, так і багато противників. Досить часто мені доводиться спілкуватися саме з противниками усиновлення, і, як я зрозумів, здебільшого, причиною такого негативного ставлення до міжнародного усиновлення є незнання об’єктивної ситуації або наявність певних хибних стереотипів. Хоча іноді люди просто не підтримують міжнародне усиновлення. Це їхній вибір. І як сказав Іоанн Павло ІІ «Дурість – це також дар Божий, але нею потрібно вміти правильно розпорядитися».

Процес міжнародного усиновлення дуже важкий і має цілий ряд особливостей. Незважаючи на те, що країна наша унітарна та закони однакові для всіх, подекуди певні райони в різних областях вигадують якісь неіснуючі зобов’язання або процедури. І грець з ними, якщо вони швидко та безболісно реалізуються. Але ж є і такі вимоги, для виконання яких потрібно задіювати значні часові та організаційні ресурси. Знов таки, я не кажу про «сірі» схеми усиновлення – коли іноземна родина приїжджає на конкретну «підготовлену» дитину. Я кажу про абсолютно законну, тривалу, тяжку та емоційну процедуру, яку проходять усиновлювачі.

У цій статті я спробую прокоментувати найбільш поширені хибні твердження щодо міжнародного усиновлення.

1. Для іноземців всі двері відкриті.

Ви про що? Крім тих проблем, що їх бідолашні усиновлювачі отримують на етапі підготовки до усиновлення у своїй країні, додається ще безліч необов’язкових питань та процедур в Україні. Нажаль, існує певний стереотип, що якщо іноземець – то при грошах і тому має ділитися. В нашій (і не тільки в нашій) країні для отримання того чи іншого документу дуже часто необхідні заохочення. В іншому випадку, довідку чи інший документ можна чекати протягом тривалого часу. Тобто усиновлювачам (незалежно від національності) доводиться заохочувати відповідальних працівників робити те, що вони мають роботи і так. Звісно, така ситуація є не в кожному регіоні, і багато чого залежить від особистостей, що працюють на місцях, але така практика існує. Я не кажу про корупцію, Боже збав. Просто іноземцям так само необхідно заохочувати місцевий адмінперсонал, як і нашим співвітчизникам, а за широку посмішку і незвичну мову їм просто так ніхто нічого робити не буде. Тобто двері відчиняються, але з певними зусиллями.

2. Вони забирають найкращих.

Процес міжнародного усиновлення передбачає, що дитина, яка усиновлюється, перебуває на обліку для усиновлення та доступна українцям. Якщо протягом року цю дитину не усиновлюють, вона стає доступною для усиновлення іноземцями. Таким чином, наші співвітчизники мають переважне право на усиновлення дитини, і тільки після 1 року безрезультатного очікування, вступають в гру іноземці. Як показує практика, здебільшого діти, які стоять на обліку для міжнародного усиновлення, не були усиновлені через вади здоров’я або через свій юридичній статус (наявність братів або сестер, розділення яких потребує окремою згоди органу місцевої влади, що займає певний час та дещо ускладнює процедуру). Серед хвороб, що трапляються у дітей – розумова відсталість різної важкості, незрощення верхньої щелепи і твердого піднебіння, гідроцефалія, різні серцеві вади, гіперактивність, проблеми із зором, мовленням, тощо. Таким чином, більшість дітей, що усиновлються мають певні хвороби, через які їх не взяли до своїх родин українці. У Вас може виникнути питання – навіщо їм хвора дитина? В мене, відверто кажучи, воно теж раніше виникало. Бажання продовження роду закладено в кожному із нас, і майже в кожній родині наступає такий момент, коли питання народження дитини стає пріоритетним. І коли народження неможливе через медичні (в переважній більшості випадків) проблеми, подружжя схиляється до усиновлення навіть хворої дитини, адже в іншому разі вони не матимуть взагалі нічого. Я знаю багато випадків, коли у усиновленої дитини, при повторному детальному медичному обстеженні в новій родині, певні діагнози не підтверджувалися, або дитина набагато швидше розвивалася, ніж вона розвивалась в дитячому закладі.

3. Діти потрібні їм тільки на органи.

Коли я розповів цю думку одній із родин, що приїхала на усиновлення, вони щиро розсміялися, та зауважили наступне: для того, щоб бути прийнятими на облік усиновлювачів в Україні, кандидати проходять майже річний шлях по збору необхідних документів, а також стають на облік в місцевому органі влади (наприклад Генеральний Департамент у Франції). Після цього, усиновлювачі перевіряються інтерполом на наявність судимостей, як у своїй країні, так і в Україні. Після усиновлення (яке може тривати до 6 місяців), така родина контролюється органом влади на місці, а також забов’язана подавати щорічні звіти до консульства України у відповідні країні. Якщо усиновлення проводилось через міжнародну гуманітарну асоціацію, працівники цієї асоціації додатково контролюють умови життя дитини на місці. Таким чином, вчинення якихось протизаконних дій настільки ускладнюються формальною стороною справи, а відомості про усиновлювачів надсилаються в таку кількість установ, що набагато легше, в разі планування такого злодійства, виїхати до південноамериканської чи африканської країни та без жодної реєстрації придбати (вибачте на слові) там, все що необхідно.

Продовження руйнування міфів буде опубліковано в найближчому часі.

Олексій Середа

About Дмитрий Николаев

(050) 208-57-86 координатор волонтерского движения "Молодость не равнодушна"
This entry was posted in О нарциссизме and tagged , . Bookmark the permalink.